Сьогодні печатки використовується для підтвердження справжності документів, але її історія розпочинається задовго до виникнення писемності.  У перекладі з латини слово "печатка" означає малюнок. Предками печаток були так звані родові знаки, якими родини таврували свою власність чи межу між житловими ділянками. Основною вимогою для такого знаку була лаконічність, адже наносити його на дерево або камінь було нелегко.

         Печатка як інструмент з’явилася з появою держави та писемності.  

Перші печатки почали використовуватися у Древньому Єгипті та Месопотамії, вони були виготовлені з каменю та мали циліндричну форму. Їх повертали, щоб зробити відтиск на глині та залишити відмітку. Такими печатками гончарі ставили клеймо на своїх виробах, а купці – на товарах.

Давньоримські печатки, на відміну від сучасності, не підтверджували підпис особи, а слугували лише захистом від підробок та чужих очей. Згорнутий у трубку документ скріплювався воском, на який клалась печатка. Таким чином, прочитати документ можна було лише зламавши її. Самі печатки виготовляли з м’якого каменю та слонової кістки.

А в Середній Азії печатки з часів появи писемності використовувалися як форма ідентифікації.

У Німеччині XI століття право на особисту печатку  та затвердження документів вважалося особливим привілеєм, а позбавлення печатки – формою покарання. Печатки виготовлялися з воску або металу (імператори та королі зазвичай були власниками золотих та срібник печаток, менш визначні люди користувалися печатками з міді, свинцю та олова). Як правило, печатки лицарів та баронів прикрашало зображення вершника, предметів мисливства, зірок, драконів чи орлів, жіночі печатки – лілія. Відрізнялися й форми печаток: круглі для світських осіб, овальні – для духівництва та жінок. Зустрічалися також і незвичні печатки (але таких було небагато), наприклад, у формі серця та груші.

На Русі печатки з’явилися в X столітті для підтвердження князівських угод. Ці печатки часто прикрашало зображення князів Рюриковичів. До XV століття печатки привішувалися до документу нитками, пізніше їх почали прикладати. Стандартними матеріалами для виготовлення печаток були віск, папір, глина, метал та сургуч. Металічні та воскові вислі печатки називалися буллами, свинцеві – моливдулами, а золоті – хрисовулами. Центром знахідок давньоруських печаток є Новгород, де вони використовувалися для закріплення заповітів та духовних грамот, угод про передачу вотчини чи  холопів та взагалі більшості договорів. Вислі печатки на угодах  купівлі землі означали згоду сторін.

У XVII столітті в Англії виробилися особливі правила щодо кольорів печаток: зелений сургуч використовували на документах про дарування прав, жовтий – для не надто важливих паперів, а білий віск – для зовсім незначних. Зазвичай у містах використовували жовтий віск або сургуч, а право користуватися червоною печаткою можна було отримати за гроші. До цих правил відносилися досить серйозно, жовта печатка на важливій угоді сприймалася як зневажливе ставлення до іншої сторони. Існувала й синя печатка, але лише в одному екземплярі: право нею користуватися отримав від імператора стоматолог Карла V. Розміри печаток варіювалися: найменша мала діаметр 1 см, а найбільша – 26.

Найчастіше на печатках було написане ім’я власника, іноді з роком народження чи роком виготовлення печатки, рідше їх прикрашало зображення родового гербу.