Трафаретний друк (шовкографія, шовкотрафарет) – сукупність технологій нанесення фарбуючих речовин певної товщини на різні матеріали.

 Трафаретний друк виник одночасно, але незалежно, в декількох місцях, хоча з використанням різних інструментів та технік. Одним із таких місць були Полінезійські острови, де тубільці виготовляли трафарети з бананових шкірок. У шкірках вони створювали отвори, куди наливали чорнила. Таким чином полінезійці залишали відбитки на корі дерев, це називалося «тапа». Подейкують, що така ідея до них прийшла після споглядання води, коли та протікала крізь дірки у листі, зроблені комахами.

         «Предками трафаретного друку» називають також фінікійців. У 1200-800 р. до нашої ери багато фінікійських міст були торговими портами. Саме про них розповідається у перших згадках про розмножене  зображення на тканинах. Зокрема, тканини розмальовували пурпурною фарбою, отриманою з морських молюсків. Не відомо, чи цей спосіб прикрашення був винайдений самим фінікійцями, чи запозичений у інших народів, проте, давніших згадок про нього не знайдено.

         Існує й версія, що друк на тканинах вперше з’явився на теренах Індії, а вже звідти почав поширюватися Азією та Європою. Зокрема, грецький географ 20-х років нашої ери Сарбон зазначає в своїх роботах про індійські набивні тканини, перевезені до Греції та Риму.

         Близько 265-589 рр. трафаретний друк з’явився в Китаї, де за допомогою дерев’яний дощок наносили зображення на тканину. А в 618-907 рр. був широко розповсюджений «цзясе» - спосіб нанесення зображення на шовк, при якому на шовковий газ, натягнутий на дерев’яні рами, прикріплювали паперові штампи. Тканину затискали між двома такими матрицями, заповненими фарбою. Таким чином китайські майстри створювали складні візерунки, які включали до семи кольорів. Трафарети використовували також для розпису стін.

         У VIII ст. у Японії була поширена техніка коеті (візерунок по трафарету). У XII-XIV ст. японці вигадали новий метод створення трафаретів: елементи візерунків прикріплювали до сітки з людського волосся,  натягнутої на дерев’яну раму. Трафарет змочували у фарбі та прикладали до тканини чи паперу. Тонкі волосини не залишали ніяких відбитків. Так створювалися чудові орнаменти, які могли прикрашати одяг самураїв чи кінські попони.

У XV ст. трафаретний друк приходить до Європи, де він уперше згадується в «Трактаті про живопис» італійського художника Ченніно Ченніні як «спосіб фарбувати тканину набивним трафаретом».

         У XVII ст. англійці використовували трафаретний друк для виготовлення шпалер. Вони перейняли китайський досвід, але замість волосся використовували шовкові нитки. Так виникла назва «шовкографія» (сьогодні для шовкотрафаретного друку користуються штучними волокнами з металу чи пластику). Таким чином, окрім шпалер, виготовляли гральні карти,  книжкові гравюри, декорували меблі. Такі речі високо цінувалися, адже їх вироблення було зовсім не легкою справою.

         Щоб полегшити процес виробництва та зменшити ціну товарів, у 1907 р. Семюел Саймон з Манчестера механізував трафаретний друк, запатентувавши виготовлення трафаретів через шовкову тканину. Тканина була менш чутливою до натягування, міцнішою та дозволяла використовувати гумові валики для нанесення фарби, що значно покращило як швидкість, так і якість процесу шовкографії.

         Остаточно трафаретний друк сформувався в 50-х роках минулого століття та з тих пір зайняв одну з лідируючих позицій у світі друку. Сьогодні за допомого трафаретів переносять зображення будь-якої величини та кольорової гами на будь-яку поверхню, створюючи різноманітні товари: від листівок до автомобільних знаків.