Візитівка стала настільки звичною річчю, що навіть важко повірити в те, що в цього предмету є власна, досить довга історія. А сягає ця історія аж другого століття до нашої ери. Саме тоді у Стародавньому Китаї з’явилися перші візитні картки, причиною чого став культурний зріст країни. Китайські чиновники були офіційно зобов’язані мати власні документи з ім’ям, прізвищем та посадою, написаними чорною тушшю каліграфічним почерком на червоному папері. У третьому столітті папір замінили шовком.

         У Франції візитівки поширилися в часи правління Людовіка XIV. Тут їх поява пов’язана з придворним етикетом, згідно з яким жінка не могла заговорити з незнайомим чоловіком. Представити її міг лише кавалер чи близький родич. Щоб позбавити себе необхідності ходити скрізь у чоловічому супроводі, вигадливі леді придумали записувати ім’я, прізвище та титул на картках та давати їх незнайомцям, таким чином не порушуючи правил ввічливості. Цей швидкий спосіб знайомства сподобався й чоловікам, і згодом візитна картка стала модним аксесуаром серед тодішніх «вершків суспільства». Виготовлялися візитівки вручну, оформленням часом займалися відомі художники. Іноді їх виготовляли з дорогоцінних металів та прикрашали родовими гербами, тож не дивно, що не кожен міг дозволити собі таке задоволення. (Між іншим, назва візитних карток походить саме від французького слова visite – візит.)

         Майже одночасно із Францією візитівки прийшли до Італії, а принесли їх туди німецькі студенти, що навчалися в Падуї. Перед від’їздом на канікули вони залишали викладачам на згадку кольорові мініатюри із зображенням фамільних гербів, підписом та датою вручення.  

         У XVI-XVII століттях у жителів Венеції та Флоренції з’явилися гравійовані візитівки. Там вони називалися «візите-білетте», а їх виготовлення стало практично видом мистецтва.

         1786 року в Німеччині виготовили першу друковану візитну картку. Вони ставали все більш поширеними з розвитком промисловості та бізнесу. Оскільки картки ставали все популярнішими, виникли цілі правила етикету стосовно користування ними. Дизайн карток став більш класичним. Власниками візитівок були представники середнього класу.

         У другій половині XVIII століття Катерина II привезла візитні картки до Росії. Там вони вважалися привілеєм знатних та благородних родів. Російські візитівки прикрашалися пишними орнаментами та гербами, більшість були бронзового кольору. Вони строго поділялися на чоловічі та жіночі (чоловічі були значно більші за розміром). Часто їх привозили з-за кордону. Такі візитівки не несли жодної рекламної чи ділової інформації, ними обмінювалися на балах та інших світських заходах. Окрім цього, вони виступали свідоцтвом візиту. Іноді на чотирьох кутках картки були перші букви слів, що позначали мету відвідин, потрібний кут загинався. Вже під кінець століття дизайн російських візитівок, подібно німецьким, став більш лаконічним: зникають усілякі візерунки, проте велика увага приділяється шрифту. Але після революції візитні картки в Росії проголосили пережитком минулого та заборонили.

         У XIX столітті виникла мода на фото-візитівки. Все почалося з того, як Адольф Ежен Діздері у 1854 році запатентував у Парижі «карт де візит» - автомат із чотирма об’єктивами, що робив вісім невеличких фотографій на одній пластині. Однією з причин популярності таких карток була їх надзвичайно дешева ціна: всього 4 долари. На жаль, така дешевизна стала й причиною занепаду бізнесу Діздері. Після 12 років купання у грошах фотограф не зміг побороти те, що ціна фото-візитівок впала до одного долару за дюжину.

         Паралельно з типографським друком не припиняли існувати й рукописні картки. Їх заповнювали ліщиновими чорнилами, які при нанесенні на папір набували бронзового кольору.    Із поширенням візитівок з’являлися й аксесуари для них. Насамперед, усі потребували місця, де було б зручно зберігати усі візитні картки, як власні, так і отримані від знайомих. Почали виробляти спеціальні альбоми, коробочки. А у передпокої всіх знатних домів стояли таці, куди складали візитівки гості.

         У кінці XIX століття з’являються рекламні візитівки. На них не було фамільних гербів чи візерунків, лише назва фірми, прізвище власника, адреса, номер телефону та комерційна пропозиція товару чи послуги. Для зручності зворотна сторона картки використовувалася як рахунок: після продажу товару на неї наклеювали гербову марку сплати податку, ставили печатку фірми й віддавали покупцю.

Зі зростом впливу буржуазії виникли ділові візитівки (business card). Їх поширення розпочалося з Америки та Європи. Чоловічі картки за новим стилем були простими та практичними, без зайвих деталей. А жіночі зберігали моду минулих часів на декор. Часто їх прикрашали орнаментальним тисненням чи різьбою. У цей час з’явилися й вертикальні візитівки, особливо популярні в США та Канаді.

У XX столітті візитні картки повертаються до Росії й до всього СРСР. Але користувалися ними переважно чиновники та еліта. Виготовлення візитівок відбувалося під пильним наглядом влади, і для їх отримання необхідно було одержати спеціальний дозвіл. Усі картки характеризувалися однаковим розміром та відсутністю особливих прикрас. Щоправда, у 60-х така цензура дещо послабилася. Із радянських часів пішов і звичай писати прізвище перед ім’ям, що досі дивує іноземців.

         Справжня ера візитівок настала у кінці 80-х років минулого століття із розвитком приватних підприємств. Саме тоді вони стали невід’ємною частиною світу бізнесу, якою залишаються й надалі.